среда, 22 июля 2015 г.

Хотіли, щоб Крим став Росією?

За півтора роки після «русской весны» спілкування кримчан із заїжджими з континенту росіянами мало, як мінімум, три етапи. 
Перший умовно можна назвати «Вітрина Росії». Ледве «ввічливі люди» встигли відійти трохи вбік з вулиць кримських міст, як стали з'являтись різного роду важливі персони з виглядом знавців. «У мене хороші зв'язки в уряді. Ось побачите, Крим для Росії – це тепер питання честі. З вас зроблять вітрину, зразок. Ви бачили, як Сочі підготували до Олімпіади? Так от у вас буде ще краще», – говорила важлива персона де-небудь на набережній Ялти, повільно потягуючи масандрівське вино.


Подібні меседжі активно поширювались і через ЗМІ. Самі кримчани дуже уважно слухали. Звісно, не без надії, що нарешті прийшов добрий пан, який приведе все до ладу. Дороги нарешті стануть рівним, медицина – безкоштовною, а правила – як у Росії: все жорстко, але по-чесному. Меседжі потрапили на дуже благодатний ґрунт. Ностальгія за радянським порядкам, схильність до патерналізму і банальна південна розслабленість – це ті риси, які завжди відрізняли людину кримську. Тому зовсім не дивно, що на першому етапі реалізація романтичної мрії про нове життя, та ще й без докладання якихось зусиль зі свого боку, здавалась такою привабливою.

«Не все відразу. Або просто потрібно почекати»

Другий етап можна умовно позначити «Не все відразу. Або просто потрібно почекати». Десь до літа 2014 року, стикнувшись із першими російськими бюрократичними принадами, з курортним сезоном, який не виправдав очікувань, і зі зростанням цін, яке набирає обертів, обиватель почав підозрювати: щось пішло не так. Тут уже час було знайти раціональне пояснення тому, що відбувається. Допомогли, як завжди, канали масової комунікації вкинути ідею, що грандіозні трансформації ніколи не минають гладко, усілякі невдачі списувались на складнощі перехідного періоду. Отримавши нову надію, кримчани підхопили цю тезу на ура – дуже вже вона була зручна у поясненні будь-якого безладу, що відбувається.

«Втома»

Третій етап стартував десь після нового року, коли всі російські закони і правила запрацювали на повну потужність, а кримська «влада» оголосила перехідний період остаточно й успішно пройденим. І якою ж виявилась мрія! Замість численних пільг для малого бізнесу прийшли ще більш жорсткі обмеження і нещадна бюрократична машина. Замість хороших доріг – ями, глибші за українські. Замість якісної безкоштовної медицини – величезні черги в лікарнях. Замість підвищення соціальних стандартів – одні з найвищих у Росії ціни і ледь не найнижчі зарплати. Замість колосальних приватних інвестицій – зникнення українських компаній і повне ігнорування Криму з боку великого російського капіталу. 

Стало очевидно і те, що плановані грандіозні інфраструктурні проекти, м'яко кажучи, пробуксовують. Навіть на тих напрямках, де гроші все-таки виділяють, вони активно розкрадаються місцевими чиновниками. У соціальних мережах вже у відкриту поширюється невдоволення корупцією і управлінським ідіотизмом. Щоб хоч якось знизити градус обурення тим, що відбувається, була проведена косметична чистка рядів кримської «влади», що вилилася в кілька гучних звільнень і арештів. Але кардинально такі напівзаходи, звичайно, нічого не змінили.

Кримчани ж розділились на 3 табори. Одні все ще вірять, що просто потрібно почекати трохи довше, й активно шукають винних. Список винуватих при цьому добре відомий – Україна з бандерівцями, Обама із санкціями, Меркель, бо німкеня, «а від німецької баби взагалі не можна чекати чогось хорошого». Найбільш тямущі новопатріоти Росії змирилися з новою реальністю і просто намагаються адаптуватися. Для тих же, хто від початку не прийняв анексію, нічого дивного в тому, що відбувається, немає. Вибір залишається відкритим – їхати чи теж пристосовуватися.

При цьому, парадокс Криму полягає в тому, що нездійснені надії для тих кримчан, які входили на «референдум», не сигналізують про те, що їх вибір був неправильним. У масовій свідомості чітко працює установка – якби не Путін, у нас була б війна. При цьому, в Україні справи ще набагато гірші, тому – спасибі хоча б за те, що живемо в мирі і не голодуємо. Звісно, російська пропаганда працює чітко і потужно. Але, говорячи начистоту, і сама Україна не зробила достатньо, щоб покращити комунікацію з Кримом. Хоча б з найбільш лояльною його частиною.

Кульмінацією третього етапу, мабуть, став візит до Криму російського прем'єра Дмитра Медведєва. Голова російського уряду намагався якось підбадьорити місцеве «керівництво», при цьому, в різних контекстах пролунав посил, що Криму час вчитися заробляти самому. Медведєв не приховував свого невдоволення роботою вільної економічної зони, закликав покращувати якість курортних послуг, залучати більше інвестицій тощо.

Саме на третьому етапі у взаєминах Криму і Росії стала простежуватись певна взаємна втома від великої кількості проблем і суперечностей, кримської корупції та російської необов'язковості. Крим хотів повернутись у новий СРСР, а опинився в царстві державного олігархату. Росія хотіла отримати доказ свого імперського статусу, а отримала санкції, конфронтацію з усім світом і ще один украй проблемний, дотаційний регіон з деградуючою економікою. Словом «втома», мабуть, можна позначити і весь третій етап.

Кримізація Росії

Зі священної Корсуні і символу відродження імперії Крим стає для Кремля звичайним регіоном з типовими для всіх проблемами. Ліквідація Міністерства у справах Криму та проект скасування «окремого федерального округу» тільки підтверджують цю ідею. Деякі спостерігачі навіть поквапились зробити висновок, що вітрина ось-ось буде закрита остаточно.

Ці судження правильні частково. Винятковим Крим відтепер залишиться тільки у зведеннях російських новин – це закономірно. З іншого боку, все йде до того, що Крим таки стає вітриною Росії. Але зовсім не тому, що раптом тут буде відбудована нова Анталія. Просто сама Росія стрімко стає величезним Кримом.

Ще 5 років тому в Росії існувало кілька впливових опозиційних ЗМІ, ще 10 років тому на порядку денному стояли ліберальні реформи, ще 15 років тому вона прагнула стати частиною західного світу. Крим же весь цей час жив у полоні своїх фобій та ілюзій, продовжував боятись НАТО, був нетерпимий до інших думок, сприймав свободу як шкідливу надмірність, ностальгував за жорсткою рукою, голосував за ретроградів і майже не створював сучасних виробництв. Мабуть, єдиною серйозною противагою були кримські татари, які традиційно голосували за демократичні проукраїнські сили, активно підтримували територіальну цілісність країни.

Реальність за останні півтора роки дуже стрімко змінилась. Усе те, що здавалось непорушним для російського керівництва, стрімко руйнується. Купувати західний рівень життя за нафтодолари більше не вийде, зважаючи на багатократне скорочення їх потоку. Формула «нафта в обмін на все інше» відтепер підлягає перегляду. Росія залишилась один на один із політичною ізоляцією, економічними санкціями, відсталими виробництвами, відсутністю суспільного запиту на зміни і численними фобіями. Попереду маячить десятиліття застою зі старіючим авторитарним лідером, запеклим полюванням на відьом і стагнацією економіки. Застій, інтелектуальний і економічний – це той стан, із якого так остаточно і не вибрався Крим, і в який так стрімко занурюється Росія. Тому вітрина не лише не буде закрита, вітрина якраз тільки відкривається.


(Іван Сергієнко –​ кримський оглядач)


Один з головних символів Криму, палац-замок Ластівчине Гніздо, потребує негайної реставрації.

Комментариев нет:

Отправить комментарий